Декриміналізація ст.205 КК України

25.09.2019 року вступив в силу закон, відповідно до якого декриміналізовано фіктивне підприємництво. Скасування ст. 205 КК України має наслідком не тільки ізменіненіе наказние для тих, хто його відбуває за вказаною преступленіію, а й зняття судимості.

Внесено законопроект про скасування ст.391 КК України

Багаторічні старання правозахисників втілилися в законопроект №2079: ст.391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань), яку використовували корумповані співробітники УВП для вимагання грошей з засуджених та їхніх родичів – пропонується скасувати.
Звертаємо увагу, що навіть саме формулювання назви цієї статті не передбачає термін “законних вимог” – тобто по суті невиконання будь-яких, самих фантастичних вимог адміністрації УВП можна підвести під цю статтю.
Додамо, що в разі набрання законом сили всім, кого раніше засудили за ст.391 КК України, необхідно привести вироки у відповідність з новим законом – це вплине на застосування ст.82 або 81 КК, зняття або погашення судимості і т.п.

Щодо застосування амністії за наявності ст.71 КК України: нова правова позиція Верховного Суду

Не дивлячись на те, що Закон України “Про амністію у 2016 році” набув чинності вже півтора роки тому – внаслідок тривалості розгляду судами України апеляційних та касаційних скарг лише зараз з’явилася нова правова позиція Верховного Суду у цьому питанні.

Нагадуємо, що закони про амністію не мають обмеження дії у часі: норми таких законів можуть бути застосовані до осіб у будь-який час після набрання чинності відповідним законом про амністію, але виключно якщо особа підпадає під амністію саме на дату набрання чинності законом. Таким чином, нова правова позиція Верховного Суду щодо застосування положень Закону України “Про амністію у 2016 році” у випадку вчинення злочину в період строку випробування (із складанням покарань за правилами ст.71 КК України) – може бути застосована і зараз для тих засуджених, яким внаслідок незастосування цього закону було відмовлено у застосуванні раніше.

Отже, Верховний Суд вирішив: “Так, у ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році» визначено перелік категорій осіб, до яких амністія не застосовується. Структура зазначеної норми через використання у ній підпунктів, з наведенням конкретної категорії у кожному з них, свідчить про відокремленість цих категорій та неможливість їх підміни одна одною.

Зокрема, у п. «а» встановлена заборона застосування амністії до осіб, які після ухвалення вироку, але до повного відбуття покарання, знову вчинили умисний злочин. Тобто, вказаний пункт поширюється на осіб, які в період відбування покарання вчинили новий злочин, і, відповідно, не може стосуватися осіб, які були звільнені від відбування покарання, в тому числі, з випробуванням.

До осіб, які вчинили злочин, у період іспитового строку, має застосовуватися спеціальна норма – п. «в» вказаного Закону, який забороняє застосовувати амністію щодо іншої категорії осіб – тих, які були звільнені судом від відбування покарання з випробуванням і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин.

Таким чином, формулювання «знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин» свідчить про те, що вчинення особою попередньо або в подальшому умисних злочинів невеликої чи середньої тяжкості не є підставою для незастосування до неї Закону України «Про амністію у 2016 році».

Щодо оскарження відмови Центральної комісії Мін’юсту у переведенні до іншої УВП

Нещодавно Верховний суд виніс постанову, у якій виклав наступну правову позицію щодо предметної підсудності спору щодо відмови Центральної комісіії Мін’юсту у переведенні засудженого до іншої установи виконання покарань:
– “Таким чином, у спірних правовідносинах Мін’юст діяв як суб`єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій у сфері управління виконання кримінальних покарань та пробації, а тому правомірність винесення рішення про відмову в переведенні засудженого з однієї установи відбування покарання до іншої може бути предметом перевірки в суді адміністративної юрисдикції.”

Таким чином, у випадку отримання відмови Центральної комісіії Мін’юсту у переведенні засудженого до іншої установи виконання покарань – така відмова підлягає оскарженню до суду в порядку адміністративного, а не кримінального судочинства.

УВП зможуть відвідувати журналісти і медики

23.04.2019 року народні депутати внесли законопроект про зміни в ст.26 КВК України про порядок відвідування установ виконання покарань.
Зокрема, пропонується викласти зазначену статтю в такий спосіб:
“1. Без спеціального дозволу (акредитації) в будь-який час безперешкодно відвідувати установи виконання покарань для здійснення контролю та проведення перевірок (за бажанням – у супроводі до трьох медичних працівників для медичного огляду засуджених та до двох представників засобів масової інформації) мають право:
Президент України або спеціально уповноважені ним представники (не більше п’яти осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);
Прем’єр-міністр України або спеціально уповноважені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);
народні депутати України;
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини або спеціально уповноважені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);
голова, заступники голови та члени Комісії при Президентові України у питаннях помилування;
Міністр юстиції України або спеціально уповноважені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);
Міністр внутрішніх справ України, Голова Національної поліції або спеціально уповноважені ними представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);
члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;
Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місцевих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані, або спеціально уповноважені ними представники (не більше двох осіб на відповідну територію);
Генеральний прокурор, а також уповноважені ним прокурори і прокурори, які здійснюють на відповідній території нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
голова, заступник голови та члени спостережної комісії, які здійснюють організацію громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених під час виконання кримінальних покарань.
2. Інші особи, а також близькі родичі засуджених можуть відвідувати установи виконання покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ або органів управління зазначеними установами.
3. Особи, зазначені у частині першій цієї статті, у тому числі представники засобів масової інформації, під час відвідування установ виконання покарань мають право безперешкодно, без обмеження в часі, із забезпеченням максимального сприяння працівниками та адміністраціями установ виконання покарань пересуватися територією установ виконання покарань, здійснювати аудіо- та відеозапис та поширювати отриману інформацію, ознайомлюватися із звітністю, у тому числі й статистичною, проводити ревізії, здійснювати інспектування, подавати усні або письмові запити, перевіряти додержання законодавства, оскаржувати протиправні дії (бездіяльність) посадових та службових осіб установ виконання покарань, вимагати негайного припинення таких дій (бездіяльності) та притягнення до відповідальності винних осіб (з наступним вичерпним письмовим повідомленням відповідної особи про вжиті (не вжиті) заходи відповідальності протягом 10 днів з дня отримання відповідної вимоги), ознайомлюватися з особовими справами засуджених, іншими документами тощо, спілкуватися з будь-якими працівниками установ виконання покарань та засудженими (у тому числі на умовах анонімності).
4. Спеціально уповноважені представники набувають своїх повноважень після подання до суб’єкта призначення, зазначеного у частині першій цієї статті, письмової заяви, видання щодо них відповідних розпорядчих актів особами, яких вони представляють, та отримання відповідного посвідчення.
Спеціально уповноважені представники (крім представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини) здійснюють свої повноваження на громадських засадах.
При призначенні особами, зазначеними у частині першій цієї статті, крім Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, своїх представників перевага надається кандидатам – членам громадських правозахисних організацій.
5. Режим в установах виконання покарань не повинен перешкоджати або використовуватися як перешкода реалізації суб’єктами контролю своїх повноважень, встановлених частиною третьою цієї статті.
6. В одній установі виконання покарань не може одночасно перебувати більше 10 осіб, зазначених у частині першій цієї статті, включаючи медичних працівників (які здійснюють супровід) та представників засобів масової інформації.
7. Особи, залучені Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини на договірних засадах до виконання функцій національного превентивного механізму, відвідують установи виконання покарань на підставі окремого письмового доручення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.”

Опубліковано нові правила внутрішнього розпорядку в УВП

З 14.09.2018 року вступив в силу наказ Міністерства юстиції України N 2823 / 5 від 28.08.2018 року про затвердження нових Правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань .

День за два: правовий висновок Верховного Суду

Отже, повний текст Постанови Верховного Суду від 29.08.2018 року в справі №663/537/17 опубліковано.
Правовий висновок щодо застосування правила “день за два” звучить так:
“Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання):

102. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув’язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України.

103. Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (пряма дія Закону № 838-VIII).

104. Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (зворотна дія Закону № 838-VIII як такого, який «іншим чином поліпшує становище особи» у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України).

105. Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі.

106. Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув’язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону № 2046-VIII як такого, що «іншим чином погіршує становище особи», відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається.

107. Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 2046-VIII (пряма дія Закону № 2046-VIII).”

Наш коментар: інакше кажучи, правила дії закону у часі в частині, що стосується застосування правила “день за два”, залежать не від дати судового рішення, яким це правило застосовується, а від дати скоєння злочину. Тобто, зарахування строку попереднього ув’язнення в строк покарання здійснюється за правилами, що діяли на момент скоєння злочину.

Отже, строк дії правила “день за два” не обмежується 21 червня 2017 року, якщо злочин було вчино до цієї дати, а попереднє ув’язнення тривало і після цієї дати.

Нова редакція Правил внутрішнього розпорядку в УВП (ПВР)

Згідно інформації з сайту Мінюсту – наразі розроблено нову редакцію Правил внутрішнього розпорядку в УВП (ПВР).
Станом на цей момент нова редакція ПВР офіційно не опублікована.

День за два: правовий висновок Верховного Суду

За інформацією з Фейсбук-сторінки Верховного Суду 29.08.2018 року:

“Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду були передані матеріали провадження на розгляд Великої Палати ВС на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК. Прийняття вказаного рішення аргументовано тим, що матеріали провадження містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата Верховного Суду 29 серпня 2018 року прийняла рішення щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання).

В ухваленому рішенні зазначено, що ч. 5 ст. 72 КК України про зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання є нормою матеріального кримінального права, а не кримінального процесуального права.

Вирішуючи питання про те, якою редакцією ч. 5 ст. 72 КК України необхідно застосовувати правила дії у часі закону України про кримінальну відповідальність, а не правила дії у часі кримінального процесуального закону.”

Насправді, до цього дня більшість судів вважали, що норми Загальної частини КК не є “законом про кримінальну відповідальність”. Саме в цьому і була проблема.

Одразу після опублікування вказаного судового рішення ми його прокоментуємо.

Набрали чинності зміни до КВК

28.08.2018 року набрали чинності зміни до КВК України на підставі Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання”.

Зокрема:

  • частину четверту статті 60 викласти в такій редакції: «4. Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як сімдесят п’ять відсотків загальної суми заробітку, а засудженим, які мають заборгованість за виконавчими документами, – не менш як п’ятдесят відсотків загальної суми заробітку.»
  • у статті 118:
    частину першу викласти в такій редакції:
    «1. Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, для яких засудженими здійснюється виконання робіт чи надання послуг.
    Такі договори повинні бути погоджені адміністрацією колонії та містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим працювати за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.»;
    частину другу доповнити абзацом першим такого змісту:
    «2. Засуджені до позбавлення волі, які мають заборгованість за виконавчими документами, зобов’язані працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії, до погашення такої заборгованості.».
  • частину другу статті 120 викласти в такій редакції:
    «2. У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці, зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як п’ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку.
    Засудженим, які мають заборгованість за виконавчими документами, незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як двадцять п’ять відсотків загальної суми заробітку.».

Отже, обов’язковою стає праця для засуджених, які мають заборгованість за виконавчими документами. Увага: саме за виконавчими документами, а не за вироком суду. Відсутність в особовій справі засудженого виконавчого документу не є підставою для обов’язкової праці, навіть якщо за вироком є обовязок відшкодування.

Реклама
Выбор языка:
Подписка на новости

Введите Ваш email:

Delivered by FeedBurner

Недавние сообщения