Archive for April, 2014

Пропозиції щодо звільнення за хворобою

На даний час звільнити від відбування покарання за хворобою може тільки суд.

Народний депутат України Бондарев К.А вніс до Верховної Ради України законопроект “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку звільнення від відбування покарання”.

Єдиною метою цього законопроекту є нормативне закріплення можливості розглядати в судах питання, що виникають в процесі відбуття покарання (ст.ст. 537-539 КПК України), для осіб, які тяжко хворіють.

У випадку, якщо засуджений за станом здоров’я не може прибути до суду для розгляду питань, передбачених ч.1 ст.537 КПК України – справа може бути розглянута без нього. Така новація має подвійний зміст: з одного боку, якщо людина тяжко хворіє й дійсно не в змозі прибути в судове засідання (хай навіть на території установи виконання покарань) – це єдина процесуальна підстава для обов’язкового розгляду справи.
Але з іншого боку – це інструмент для фактичного усунення засудженого від розгляду справи. Адже в порядку ст.ст.537-539 КПК України можуть також розглядатись питання, пов’язані із погіршенням положення засудженого.
У таких випадках (якщо норма буде прийнятою) необхідно буде використовувати Рішенння Конституційного Суду України 9-рп/2012 стосовно офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу), оскільки кожен, в тому числі й особа, яка перебуває під вартою або в місцях позбавлення волі, має право бути присутнім на судовому засіданні при розгляді своєї справи не залежно від юрисдикції та інстанції суду.

Грядуть зміни в Кримінальному Кодексі

16.04.2014 народним депутатом України Паламрчуком М.П. внесено до Верховної Ради України законопроект №4712 «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації положень Кримінального процесуального кодексу України».

Аналіз положень законопроекту дає однозначну його оцінку – пропонується значно збільшити караність кримінальних правопорушень та звузити застосування так званої системи прогресивного відбуття покарання, коли засуджені мають стимул своєю поведінкою та ставленням до праці довести своє виправлення і отримати заміну невідбутої частини покарання більш м’яким.

Зокрема, даним законопроектом пропонується внести такі зміни до Кримінального кодексу України:

включити до статті 51 частини другу, третю та четверту такого змісту:

3. Суд не може застосовувати, у тому числі в порядку, передбаченому статтями 69 і 82 цього Кодексу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю як основне покарання, а також громадські роботи – до осіб, засуджених за вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого злочину, виправні роботи, службові обмеження і арешт – до осіб, засуджених за вчинення тяжкого та особливо тяжкого злочину, а обмеження волі і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжкого злочину.

Буквально дана норма означає, що існуючий на сьогодні правовий механізм заміни невідбутої частини покарання більш м’яким може бути зміненим в бік погіршення, оскільки особам, яких засуджено за тяжкі злочини, можливо буде заміняти невідбуту частину покарання у вигляді позбавлення волі лише на обмеження волі, а тим, кого засуджено за особливо тяжкі злочини – взагалі неможливо замінити невідбуту частину покарання на будь-яке інше м’яке.

Звичайно, у разі прийняття законопроекту, дана норма не буде розповсюджуватися на осіб, до яких положення ст.82 КК України вже застосовано, – згідно принципу дії кримінального закону у часі (ст.5 КК України).

Однак, такі зміни суперечать положенням ст.22 Конституції України, яка гарантує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Нажаль, Конституція України не надає можливості громадянам України будь-яким чином впливати на дотримання законодавцем зазначеної норми Основного Закону – адже простий громадянин не наділений правом звернення до Конституційного Суду України задля оскарження і визнання певних норм прийнятих законів України як таких, що не відповідають Конституції України.

Також слід відмітити, що запропоновано суттєво змінити Особливу частину КК України, якою визначається караність злочинів.

Наприклад, верхню межу санкції ч.2ст.121 КК України (Умисне тяжке тілесне ушкодження) запропоновано підняти з десяти до дванадцяти років, тим самим привести даний злочин у категорію особливо тяжких. Дана зміна є цілком виправданою, адже існуюча на цей день санкція зазначеної частини статті (від п’яти до десяти років) суперечить ст.3 Конституції України (життя людини є найвищою соціальною цінністю). Наприклад, крадіжка у особливо великих розмірах (на суму більше 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) є особливо тяжким злочином, тобто більш тяжким, ніж смерть внаслідок тяжкого тілесного ушкодження. Тобто, 600 НМДГ – це поріг вартості життя людини.

Одночасно, верхня межа відповідних санкцій ч.4 ст.190 (Шахрайство) та ст.191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом використання службового становища) знижена з 12 до 10 років, що цілком зрозуміло переводить дані злочини в категорію тяжких.

З огляду на великий обсяг запропонованих змін очікується тривале та важке їх обговорення та прийняття як закону. На даному етапі пропонується введення закону в дію з 01 січня 2015 року.

Детальний аналіз інших пропозицій – в подальших публікаціях.

Оскарження дій державного виконавця

07.02.2014 року Пленум Вищого спеціалізованого суду України своєю Постановою “Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах” нарешті вирішив багаторічну дилему в питанні оскарження діянь державних виконавців у виконавчому провадженні щодо виконання вироків судів кримінальної юрисдикції в частині, що стосується цивільного позову.

Річ у тому, що раніше така ситуація не була чітко обумовлена чинним законодавством, що викликало плутанину. Кримінально-процесуальне законодавство (я старе, так і нове) не регламентує питання оскарження дій та рішень державних виконавців стосовно тієї частини вироку, якою вирішено цивільний позов.

Тому частина судів розглядало такі питання в порядку цивільного судочинства, а частина – в порядку адміністративного.

Так, п.8 зазначеної Постанови Пленуму зазначає:

“Оскільки судове рішення щодо цивільного позову у кримінальному провадженні ухвалюється не за нормами ЦПК, які лише субсидіарно можуть бути застосовані при його розгляді, а його примусове виконання здійснює державна виконавча служба, то оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальному провадженні, відповідно до статті 181 Кодексу5 адміністративного судочинства України підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.”

Таким чином, для оскарження дій, бездіяльності або рішень органів Державної виконавчої служби а також їх посадових осіб необхідно подавати адміністративні позовні заяви до відповідного окружного адміністративного суду.

Варто зазначити, що на відміну від цивільного судочинства, в адміністративному суд вправі не лище визнати дії сторони неправомірними, але й зобов’язати сторону здійснити певні дії або утриматися від їх вчинення, а також скасувати певні рішення.

Також нагадаємо, що у відповідності до ч.2 ст 82 Закону Украину “про виконавче провадження” боржник   має   право   оскаржувати   рішення,   дії   або бездіяльність  державного  виконавця  та  інших   посадових   осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку.

В результаті, інструменти впливу на державних виконавців з метою виконання ними вимог закону стали жорсткішими та набули властивостей реальних важелів.

Прийнято Закон України “Про амністію у 2014 році”

Закон опубліковано 18.04.2014р. в газеті “Голос України” та набрав чинності з 19.04.2014р.

У порівнянні із внесеним раніше законопроектом, є одна суттєва зміна:

У ст.2 виключено фразу  “в період з лютого 2010 по лютий 2014 року”. Таким чином, суб’єктами Закону став дуже велике коло осіб – тепер немає потреби бути “вагітним афганцем” (ч.1 Закону), щоб бути звільненим за амністією.

При цьому не слід забувати також про те, що ст.4 Закону України “Про застосування амністії в Україні” (так званий рамковий закон, згідно якому приймаються закони про амністію) вказує наступне:

Стаття 4. Амністія не може бути застосована до:

а) осіб, стосовно яких здійснюється досудове розслідування або судове провадження до постановлення судом обвинувального вироку, крім випадків індивідуальної амністії;

Таким чином, ст.2 прийнятого Закону протирічить рамковому, оскільки в ній передбачається застосування амністії до осіб, “які притягнуті до кримінальної відповідальності (яким оголошено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення)” – тобто тимх, які ще не засуджені и не відбувають покарання. Быльш того, дана норма є завыдомо невиконуваною, оскільки особи, яким тільки повідомлено про підозру, ніяк не можуть відбути 1\4 строку покарання.

І це не єдине протиріччя, оскільки рамковий закон встановлює мінімальний поріг застосування амністії для засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини у 2\3 відбутого строку покарання, а прийнятий закон “опускає планку” навіть до 1\4 відбутого строку.

Таким чином, судам буде необхідно застосовувати одразу два закони – «Про застосування амністії в Україні» та «Про амністію у 2014 році», і , наприклад застосування ч.2 Закону України «Про амністію в Україні у 2014 році» до засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини повинно відбуватися за умови відбуття ними не 1\4, а 2\3 строку покарання.

В той же час, суди будуть активно відмовляти у застосуванні амністії особам, які “не відшкодували завдані ними збитки або не усунули заподіяну злочином шкоду, крім випадків індивідуальної амністії.” (пункт “е” ст.4 рамкового закону).

Висновок один: з роками положення в українській законотворчості тільки погіршується, нові закони постійно протирічать раніше прийнятим, що дає можливість подвійного трактування. А це – відмінний інструмент для корупції.

Нажаль, в Україні відсутній будь-який правовий механізм участі громадян в усуненні недоліків законодавства.

Не слід також забувати, що грядуть суттєві зміни до Кримінального Кодексу України.

Засудженим дозволено користуватися мобільними телефонами

6 травня 2014 р. у №87 (5837) газети “Голос України” офіційно опубліковано текст Закону України “ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЩОДО АДАПТАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЗАСУДЖЕНОГО ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ”. Таким чином, даний закон набирає сили з 07.05.2014 року.

Отже, оскільки журналісти не відрізняють позбавлення та обмеження волі (адже вони філологи, а не юристи, й для них це синоніми), давайте розберемося – що же прийнято Верховною Радою України.

Коли йде мова про зберігання та користування мобільними телефонами – йдеться лише про тих осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі.

Згідно прийнятого 08.04.2014 Закону України “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів” (на даний час направлений на підписання в.о. Президента) вносяться зміни до ст.59 КВК України:
“2. Засуджені до обмеження волі мають право:
носити цивільний одяг, мати при собі портативні персональні комп’ютери та аксесуари до них, гроші, мобільні телефони та аксесуари до них, цінні речі,
користуватися грішми без обмежень;
відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення – до трьох діб один раз на місяць.
користуватися засобами мобільного зв’язку;
одержувати правову допомогу, передбачену цим законом, для осіб, засуджених до позбавлення волі”;

В той же час для засудженни, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі у дільницях соціальної реабілітації  (де встановлено мінімальний рівень безпеки з полегшеними умовами утримання) дозволяються лише портативні комп’ютери, а телефони – ні:

абзац п’ятий частини другої статті 99 викласти у такій редакції:
“можуть носити цивільний одяг, мати при собі портативні персональні комп’ютери та аксесуари до них, гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження”;

Однак, є у прийнятому законі й норми, виконання яких, вочевидь, буде реалізовано тільки після внесення змін до відповідних підзаконних актів. Адже Міністерство юстиції України, яке координує діяльність Державної пенітенціарної служби, до сих пір не підготувало документ на заміну ПВР (правила внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, затверджені ще в 2005 році й фактично втратили  силу як підзаконний акт з 12.12.2012 року).

Так, законом вносяться такі зміни:

У статті 107:

абзац сьомий частини першої викласти в такій редакції:
“здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, у тому числі у мережах рухомого (мобільного)
зв’язку, користуватися глобальною мережею Інтернет “.

У статті 110:

частину п’яту викласти у такій редакції:
“5. Засудженим надається, в тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах здоров’я, право на телефонні розмови (у тому числі у
мережах рухомого (мобільного) зв’язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею Інтернет. Телефонні
розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі, забороняються.”;
Телефонні розмови та користування у глобальній мережі Інтернет оплачуються з особистих коштів засуджених.”;

Данні норми дозволяють засудженим до позбавлення волі користуватися мобільним зв’язком як сервісом (послугою оператора), але при цьому зберігання й користування мобільними телефонами та засобами доступу до мережі Інтернет таким особам не дозволено.

Очевидно, що є необхідним підзаконний акт, яким буде встановлений порядок користування засобами мобільного зв’язку під контролем адміністрації. А поки такого підзаконного акту немає – мобільний зв’язок у виправних колоніях (включаючи ДСР) – залишається поза законом.

Закон набере чинності з дня, наступного за днем опублікування.

Реклама
Выбор языка:
Подписка на новости

Введите Ваш email:

Delivered by FeedBurner

Недавние сообщения