Книга “Як не стати засадженим”

Уривки з моєї книги “Як не стати засадженим”

Даний посібник – така собі дорожня карта «сам собі адвокат» для тих, хто вперше в житті стикається з правоохоронними органами та судовою владою і несподівано для себе стає об’єктом кримінального переслідування, а також тих, хто живе у реальному світі і розуміє, що стати заручником закону можна стати будь-коли, а тому треба бути до цього підготовленим. Іншими словами – написана доступною мовою, без перевантаження юридичними термінами, пам’ятка першочергових дій щодо запобігання використанню правоохоронними органами та судовою владою своєї переваги перед звичайним громадянином, а саме – безмежної влади, яка дає можливість використовувати безпорадний, розгублений стан будь-кого з нас, хто не має юридичної освіти. Основна відмінність даного видання від подібних інших полягає в тому, що воно написано тим, хто дійсно знає систему зсередини, адже на момент написання автор цих строк пройшов крізь всі щаблі нещадної каральної машини правоохоронної системи, не лише не спасувавши перед нею, а й давши гідну відсіч. Також слід відмітити, що автор є колишнім співробітником правоохоронних органів з одного боку, і жертвою неправомірних дій цих органів – з іншого. Також слід зазначити, що на відміну від різноманітних науково-практичних (які по суті є більше науковими, аніж практичними) коментарів до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України даний посібник перш за все призначений тим, хто захищається з використанням закону, а не використовує закон проти необізнаних громадян. Хто з нас, звичайних громадян держави Україна, живучи щоденним життям, гадає, що будь-якої хвилини може стати об’єктом незаконних дій правоохоронних органів? Хто з нас, звичайних громадян держави Україна, знає, що для потрапляння за грати в цій країні не обов’язково порушити закон? А хто з нас, звичайних громадян держави Україна, знає – як в такій ситуації себе поводити? Куди звертатись за допомогою? Як убезпечити себе від незаконного затримання, обвинувачення, засудження? Мабуть більшість громадян України навіть і не здогадуються про існування паралельного світу зовсім поруч, але в іншому вимірі – вимірі, в якому переможцем у битві із каральною машиною виходить той, хто може дати бій, не маючи ані депутатських мандатів, ані купи грошей, ані покровителів. За різними даними, в основному – припущеннями журналістів, правозахисників, громадських організацій – в установах виконання покарань Державної пенітенціарної служби України перебуває близько 25-30 відсотків незаконно засуджених осіб. Але ці дані не є результатом глибокого аналізу судових вироків щодо цих осіб, а скоріше – є результатами опитування самих засуджених, їх ставлення до обвинувачення у скоєнні злочину. Хто такі – незаконно засуджені? Це ті особи, які, можливо, й порушили закон, вчинили дрібне або і не дрібне правопорушення, але в силу свого нерозуміння законів – засуджених за ті злочини, які вони не тільки не скоювали, а навіть і не могли скоїти. Наприклад, особа вчинила дрібну крадіжку, але стараннями правоохоронців проти неї висувається обвинувачення у грабежі або навіть у розбої. На думку автора, який вивчив декілька тисяч судових вироків, відсоток незаконно засуджених в України не менше, ніж 50%. Так, є і невинно засуджені – особи, які взагалі не вчиняли будь-якого правопорушення, але таких дуже мало. Причина такої кількості незаконно засуджених осіб – перш за все, «палкова» система роботи правоохоронних органів. У розвинутих країнах світу показником ефективності правоохоронних органів є відсоток довіри населення. Якщо такий відсоток не менше, ніж 80% – робота правоохоронних органів визнається ефективною. У пострадянських країнах показник ефективності роботи правоохоронних органів – кількість розкритих злочинів, яка невпинно має рости, з року в рік. Для цього необхідно якомога менше порушувати кримінальних справ і якомога більше людей притягати до кримінальної відповідальності. Адже порушена, але не розкрита справа – це великий мінус в роботі, а за кожне «розкриття» слідчий, а разом із ним і всі, кого він залучить до справи, отримають «паличку». Але ж за кожною такою «паличкою» – людські долі, зламані життя, родини, психології дітей, тобто – це завжди трагедія для нас, пересічних людей. Що стосується довіри – кожен громадянин України, що стикнувся із роботою правоохоронної системи, це мінус у відсоток довіри. Не буду здивованим, якщо такий відсоток в України не вище 20%. По-друге, це фактично безмежна влада органів прокуратури, які, користуючись наданими їй законом наглядовими функціями, фактично можуть керувати як органами дізнання і досудового слідства, так і суддями. Адже будь-якого суддю органи прокуратури можуть змусити прийняти необхідне рішення, оскільки в іншому разі суддя сам може стати об’єктом кримінального переслідування. По-третє – це наша безпорадність перед правоохоронним органами, які замість того, щоб боронити законність, використовують надані владні повноваження для власної користі. Таким чином, пасивний, юридично необізнаний громадянин, що не має грошей та владних зв’язків – ідеальна жертва для чергової «палички». Жертва незаконного затримання, обвинувачення, засудження. Адже в нашій країні абсолютна більшість адвокатів – так звані «листоноші». Вони чудово знають – кому і скільки треба занести, щоб «вирішити питання». А коли дізнаються, що особу притягнено незаконно і грошей вона не має – втрачають інтерес. І захистити себе можливо лише власними діями. По-четверте, і можливо – це і є головним ­– кримінально-процесуальний закон дає право суддям суб’єктивно приймати об’єктивні рішення, спираючись на так зване «внутрішнє переконання». Критерії такого переконання, зазвичай, знаходяться за лаштунками судового процесу. Але ж таке засудження автор може назвати тільки іншим словом – засадження. «Засадити за грати» в реаліях нашого життя є синонімом «засудити». В умовах затримання особа не має засобів зв’язку, доступу до інформаційних ресурсів – друкованих видань, мережі Інтернет тощо. А навіть, якщо можливо звернутися до родичів чи друзів із проханням принести юридичну літературу, закони, нормативні акти – які саме? Що знадобиться через годину, через день? За таких обставин універсальним джерелом мінімально необхідної інформації є даний посібник. До посібника включено витяги з нормативно-правових актів, внутрішньовідомчих наказів МВС, прокуратури, судових рішень – тих документів, які допоможуть ґрунтовно оскаржити неправомірні дії правоохоронців і які неможливо отримати в умовах ізоляції від суспільства, без засобів зв’язку із зовнішнім світом. Адже грамотна протидія та обґрунтоване оскарження – це дуже вагома зброя проти каральної машини. Посібник ґрунтований на Кримінально-процесуальному кодексі України, чинному з 1960 року. На момент підготовки вже оприлюднений для обговорення новий Кримінальний процесуальний кодекс, який суттєво різниться від чинного і набере сили не раніше, аніж через півроку після його опублікування. Тому актуальність посібника не втрачається навіть із зміною процесуального закону, адже викладені питання можуть бути цікавими для тих, хто оскаржує порушення закону, що сталися раніше. Автор сподівається, що дане видання стане в пригоді якомога більшій кількості людей, аби вони не повторили нелегкої долі засадженого за грати. Перша зустріч із правоохоронними органами мовою закону називається затримання. Затримання використовується правоохоронними органами, перш за все, як дієвий інструмент морально-психологічного та фізичного впливу на особу, яка є потенційною жертвою незаконного засудження. Адже, потрібна людина, оскільки статті вже давно є, а справу можна швиденько сфабрикувати. Відповідно до ст.32 Конституції України Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Однак, часто законних підстав затримати особу, як підозрювану у скоєнні злочину, немає, але правоохоронці прагнуть до затримання: адже поки особа перебуватиме у кімнаті для тимчасово затриманих осіб можна і підстави «зібрати», і морально надломити, а то й і зізнання отримати. В такому разі, частіше за все, правоохоронці застосовують метод адміністративного затримання особи за нібито вчинене нею адміністративне правопорушення за тими статтям КУпАП, які передбачають адміністративне затримання на термін до доби. Наприклад – дрібне хуліганство (ст.178 КУпАП). Оперуповноважені складають рапорти, що нібито затримали особу у громадському місці, коли остання голосно висловлювалася нецензурною лайкою, чим порушувала громадський порядок. Взагалі, відповідно до ст.263 КУпАП адміністративне затримання не може перевищувати трьох годин або до моменту витверезіння затриманої особи. Але, нажаль, є у цій нормі прогалина, яка дозволяє правоохоронцям затримувати «порушника» на термін до однієї доби – за нібито вчинення правопорушень, передбачених ч.3 цієї статті (Додаток __). На підставі ст.261 КУпАП така особа доставляється до відділку міліції, де на неї складається протокол адміністративного затримання та протокол про вчинення адміністративного порушення. В подальшому, користуючись положеннями ст.263 КУпАП, така особа може перебувати у відділку міліції протягом доби – доки начальником даного підрозділу або його заступником не буде розглянута справа про адміністративне правопорушення. До речі, при адміністративному затриманні особа обов’язково підлягає особистому обшуку в присутності понятих тієї ж статі. Отже, відсутність при особистому обшуку понятих – одна з підстав оскарження дій правоохоронців. Ця доба дає правоохоронцям фору у проведенні певних заходів, спрямованих на отримання «доказів» вини затриманої особи у скоєнні злочину. Зазвичай, протягом цієї першої доби затриманого змушують написану явку з повинною у скоєнні злочину, збираються покази свідків тощо. До речі, достатність підстав для порушення кримінальної справи є досить розмитою, чіткого формулювання у КПК України не має, а тому в більшості випадків достатньо зібрати покази декількох свідків – для обсягу – в яких може і не бути прямої вказівки на вчинення злочину. Крім того, в якості свідків та понятих правоохоронці часто залучають свій «спецконтингент» – осіб, які перебувають на різноманітних обліках, і на першу вимогу підписують будь-які свідчення та протоколи. Отже, наприкінці першої доби затримання, доки особа перебуває у кімнаті для тимчасово затриманих осіб без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, правоохоронці мають велику кіпу папірців, які дозволяють їм висунути обвинувачення у скоєнні злочину. Чи можливо убезпечити себе від такого свавілля? Так, звичайно.

Реклама
Выбор языка:
Подписка на новости

Введите Ваш email:

Delivered by FeedBurner

Недавние сообщения